Андрій Бондаренко (andy_travelua) wrote,
Андрій Бондаренко
andy_travelua

Дивізія "Галичина"

 

28 квітня 2009 року виповнюється 66-та річниця з дня створення Першої Української дивізії зброї СС «Галичина»

Діяльність української дивізії «Галичина» є невід’ємною сторінкою української історії. Історії, яку слід розглядати не очима громадян Польщі, Росії чи Америки і вивчати лише за підручником «Короткого курсу історії ВКП(б)», а очима українця, виходячи з національних інтересів України, її незалежності та усвідомлення реалій, в яких формувався український національно-визвольний рух за часів Другої світової війни.

14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» (пізніше – Перша Українська дивізія зброї СС «Галичина», Перша Українська дивізія Української національної армії) була створена 28 квітня 1943 року за пропозицією голови Центрального Комітету Українських Представників Володимиром Кубійовичем (якій, доречи, автором Енциклопедії Українознавста) за сприяння бригадефюрера СС Отто Вехтера.

У своїй статті «Початки Української дивізії «Галичина» Володимир Кубійович виклав обґрунтування щодо створення дивізії та користі, яка вона повинна була принести українському визвольному руху:

по-перше, українці були офіційно включені у боротьбу з більшовизмом;

по-друге, українці виходили хоча б у скоромній формі на європейську, а можливо й світову, політичну арену;

по-третє, і це головне, українці творили зав’язок майбутньої національної армії, і створення дивізії могло бути точкою для подальших планів;

по-четверте, лише у цей спосіб українці могли під проводом своїх же українських старшин творити військову школу для української молоді. Якщо вважалося доцільним посилати українських студентів вчитися у вищих школах Німеччині, то чому б не направляти молодих людей вчитися в німців військового ремесла?


Новостворена дивізія пройшла вишкіл на польському військовому полігоні «Гайделягер» та на момент остаточного формування в Нойгаммері налічувала 14689 чоловік. Дивізія складалася з українців, але її вище командування було німецьким. Проте керівниками її структурних підрозділів були все ж таки українці.

Вперше бойова група дивізії включилася і бойові дії у північно-західній частині Галичини і Холмщини у лютому 1944 року, а найбільш відомий бій за участю «Галичини» з 1-м Українським фронтом Червоної армії під командуванням маршала Конєва відбувся у липні 1994 року під Бродами. Під час цього бою німецький 13-й корпус 4-ї танкової дивізії, у склад якого входила і дивізія «Галичина», був розбитий, а українська дивізія попала в оточення. Більшість її вояків було знищено та взято у полон. Частина дивізійників, що вцілила, поповнила лави УПА, а частина (близько 3000 осіб), повернулася до Нойгаммеру.

Після переформування у вересні 1944 року дивізію було відправлено до Словаччини для захисту словацьких робітників, яких тероризували більшовицькі партизани, а пізніше – до Югославії для боротьби з партизанами Тіто.

У березні 1945 року німецький уряд дав дозвіл Українському національному комітету на чолі з Павлом Шандруком на створення на базі дивізії «Галичина» та інших українських збройних формувань Української національної армії (УНА), яка була приведена до присяги на вірність Україні. 15 квітня УНА провела блискучу операцію по зняттю блокади замка Глянхейбер, а після капітуляції нацистської Німеччини основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні і була інтернована американцями.

Пересічний читач, якій не бажає ускладнювати своє життя поповненням пробілів в історичних знаннях та спирається на її вивчення лише по підручниках Комуністичної партії, відразу ж запитає: як це так, українці співпрацювали с німецькими нацистами?!

Але давайте все по-порядку. Безперечним історичним фактом першої у Совєцькому Союзі співпраці з німецькими нацистами є пакт «Молотова-Ріббентропа», згідно з яким дві тоталітарні держави розподілили між собою Європу, що стало початком злочинів гітлерівської Німеччини проти європейських націй та продовженням геноциду Москви проти українців та інших слов’янських народів. Логічним продовженням цієї дружби двох диктаторів стало проведення спільного параду нацистів і більшовиків в окупованому Бресті 22 вересня 1939 року.

Що ж до співпраці українського визвольного руху з гітлерівської Німеччиною, то слід зауважити, що українці, на відміну від інших народів Європи, не мали своєї держави, а їх війна під прапором іншої держави лише підкреслювала трагедію недержавного народу, який був змушений у таки спосіб боротися за свою незалежність.

Багато хто спитає: а чому з саме із Німеччиною? Чому не з більшовицькою Росією? Для цього давайте повернемося на століття назад і згадаємо долю українського народу в ті часи. У середині ХІХ століття західноукраїнські землі знаходилися під окупацією Австрійської імперії, тобто фактично німецької держави, а Наддніпрянська Україні – під окупацією Російської імперії.

У той час, коли українські селяни Наддніпрянщини знаходитися у рабстві поміщиків, влаштованому для них імператрицею Катериною ІІ, та намагалися викупити з цього рабства Тараса Шевченка, їх брати-селяни з Галичини і Буковини були повноправними членами Австрійського парламенту і вирішували за підтримки Австрійської влади питання національного та культурного розвитку українців.

У той час, коли у Росії один за одним виходили царські укази про заборону у використанні української мови та побудову храмів «в малороссийском стиле», на українських землях, окупованих Австрією, одна за одною відкривалися українські школи, будувалися українські церкви, а галичани й буковинці становилися європейцями у повному сенсі цього слова.

Коли царським указом у 1914 році у «Малороссии» було офіційно заборонено святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, з дозволу австрійського цісаря Франца Іосіфа ім’ям Шевченка була названа одна з центральних вулиць Чернівців та надано добро на встановлення пам’ятника українському генію у столиці Буковини.

Коли в часи Першої світової війни більшовицька Росія топила у крові молоду Українську Державу, німецьке командування дало дозвіл на створення збройного формування Українських Січових Стрільців, яка протистояла більшовицькому захопленню України.

І нарешті, чи можлива була співпраця українців з імперією, яка не лише знищила у 1918 – 1922 роках українську державність, але й влаштувала геноцид проти українського народу, жорстоко морячи його голодом і застосовуючи репресії проти національно-свідомих українців?

Тому вибір союзника полягав лише з врахування національного інтересу українського народу, який на той час полягав по-перше, у боротьбі з більшовизмом, а по-друге, у формування засад для створення майбутньої Української національної армії. Про це відкрито писав В.Кубійович у вищезгаданій статті: «Коли приходило до організації Дивізії, поразка німців була ясна… Можна було мати надію, що в Східній Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії на десант західніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія могла відограти ролю ядра української національної армії».

Підсумовуючи, треба додати, що дивізія входила до складу «Ваффен СС», призначенням якої не було проведення каральних акцій, а лише ведення бойових дій. Солдати дивізії носили німецьке обмундирування з галицьким левом на петлицях, а присяга складалася на вірність Україні. Складовою частиною прапору був український тризуб.

На Нюрнберзькому процесі, який розглядав злочини нацистської Німеччини, офіцерів і солдат дивізії «Галичина» визнали невідновними у скоєнні злочинів. До такого ж висновку дійшла у 1985 році Комісія Судів Жюля Дешена, що працювала у Канаді. Тому обвинувачувати дивізію у злочинах є невірним і аморальним. Так само, як і робити висновки щодо доцільності чи недоцільності її боротьби під прапорами Третього Райху та протиставляти її іншим суб’єктам українського визвольного руху – ОУН і УПА.

Це сьогодні, маючи під рукою Інтернет з масою історичних документів і розжованими для першокласника фактами і коментарями, сидячі у м’яких кріслах в теплих квартирах, легко робити висновки щодо «доцільності» чи «недоцільності» чогось, що було понад півстоліття тому. Подвиг же українців, які із зброєю в руках, не маючі ні Інтернета, ні телебачення, ні теплого житла, ні нормальної їжі, боролися за незалежність України, покладаючи у залиту кров’ю українську землю зернинки майбутньої Української Держави, безумовно заслуговує на повагу нащадків.

Заступник Дніпропетровської обласної організації ВО "Свобода"
Андрій Бондаренко


 
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 7 comments